СТРА́ТА, и, ж.
1. Вища міра покарання — позбавлення життя. Зв’язаний Лазар лежав серед руїни. Він важко дихав, втомлений бійкою, а всередині в нього тремтіла зла радість, що сьогодні страти не буде (Коцюб., II, 1955, 206); Про боротьбу, муки і страти декабристів написав Шевченко свою поему «Неофіти» (Рильський, III, 1956, 10); Котовського зловили вдруге і засудили до страти через повішення. Засудив його одеський суд, і страта мала відбутися в одеській тюрмі (Смолич, V, 1959, 30).
Громадя́нська стра́та див. громадя́нський; Іти́ (йти, піти́ і т. ін.) на стра́ту — приймати смертну кару. [Іфігенія:] Коли хто вмів одважно йти на страту, Той мусить все одважно зустрічать (Л. Укр., І, 1951, 162); Не пойнялися очі їх сльозою,.. Коли вони на страту, як до бою, Ішли по рідних вулицях сумних (Бичко, Вогнище, 1959, 98).
2. рідко. Утрата чого-небудь. Було вчителі не надивуються незвичайній в його охоті до науки, а потім швидко — незвичайній страті завзяття до роботи (Н.-Лев., І, 1956, 176); Страта корови — то була та «чортова дірочка», в котру пішли всі надії, всі радощі, всі помисли бідної Василихи (Фр., IV, 1950, 30).
3. рідко. Витрати. На таке хазяйствечко, як оце, спасибі богові, у Данила, не спроможешся сплоха, без великої страти (Л. Янов., І, 1959, 171); // Матеріальні втрати; збитки.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 751.