СТРАХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. і без додатка.
1. Своїм виглядом, своїми діями, великою силою, потужністю і т. ін. викликати, вселяти почуття страху, переляку; лякати. Хрипить Терентій і з усієї сили б’є невідомого чоботом у груди. У того під роздертою сорочкою починає розходитись чорна пляма, вона теж страхає Терентія (Стельмах, І, 1962, 500); // Із погрозою говорити що-небудь, попереджати про щось; загрожувати. Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати (Мирний, І, 1949, 304); Дошкуляв він рибалкам, залякував бакенщиків. Як тільки хто вловить риби, він тут як тут. Кричить, страхає, нагаєм шмагає і тягне собі рибу (Хижняк, Тамара, 1959, 94); // Робити загрозливий жест. Схилився [Коля] до самого уха й страхає пальчиком. — Цить, Петько! (Вас., І, І959, 216).
2. ким, чим або із спол. що. Викликати почуття занепокоєння, тривоги; залякувати. — Ну вже, ну! Годі тобі! Сама на себе лиха не закликай. — Ви усі мене тим лихом страхаєте, як вовком! (Вовчок, І, 1955, 187); Три доби Галинка страхала всіх своїм надривним кашлем (Жур., Звич. турботи, 1960, 220); Їй довелося городити Якову різні билиці й небилиці, навіть Романом страхати (Стельмах, І, 1962, 527).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 754.