СТРАШИ́ЛО, а, ч. і с., розм. Те саме, що страхо́вище 1. Хлоп, уздрівши над собою Дивовижнеє страшило На коні, в залізних бляхах, Думав: «Смерть моя прийшла!» (Фр., ХІІ, 1953, 129); — Йду, бачу, — сидить цей страшило, гугнявить якусь пісню, а Тарас, йому підспівує (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 379); * У порівн. — Я на глум вам здавсь! і мною ж, Мов яким страшилом, завжди Дітвору лякати звикли (Л. Укр., IV, 1954, 152).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 759.