СТРИБНУ́ТИ, ну́, не́ш, док. Однокр. до стриба́ти 1-3, 5. Ціпок засвистів у повітрі, корова стрибнула й побігла далі (Коцюб., І, 1955, 99); Карпо стрибнув і, не здержавшись, покотивсь у яр (Мирний, І, 1954, 246); Вона довго шукала хвіртки, а не знайшовши, відступила крок і стрибнула через живопліт (Смолич, І, 1958, 89); Марко загримав котелком об бильця, сполохано озираючись навколо, чи не стрибне псюра з будки (Тют., Вир, 1964, 468); Іван Глиб стрибнув у висоту на 1 м 55 см (Рад. Укр., 21.VIII 1949, 4); Аж побілів Євген від самої думки стрибнути з кручі в Дніпро (Донч., VI, 1957, 37); — Звідки це ви, дівчата? — З буряків їдемо. Отут були в радгоспі, — це кирпатенька, найбідовіша мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонівку його (Головко, II, 1957, 7); Стрибнув уже сонячний зайчик на піч… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 135); Вагон стрибнув кілька разів по шпалах і спинився (Кач., II, 1958, 351); Брови Степана Івановича гнівно стрибнули вгору (Жур., Опов., 1956, 144).
◊ Ви́ще голови́ не стрибне́ш — те саме, що Ви́ще се́бе (своє́ї голови́, пу́па) не ско́чиш (не підско́чиш) (див. ви́ще); Стрибну́ти в гре́чку див. гре́чка.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 765.