СТРИВА́ТИ, док., тільки наказ. сп. стрива́й, стрива́йте. Уживається як прохання не поспішати з чимсь, очікувати якийсь час. — Стривайте, стривайте: я друге витягну! — Та за відро, та до копанки… (Мирний, І, 1949, 179); — Стривайте, мамо, не спішіть. Розкажіть краще, що в нас там дома робиться (Гончар, II, 1959, 133); // Уживається як наказ або прохання не робити чи не говорити чогось. [Молодий хлопець (здіймаючи уламок кришталю):] Бігме, не втерплю, голову розкрою! [Принцеса (утримує його за руку):] Стривай, лежачого не б’ють (Л. Укр., II, 1951, 219); — Стривай, — перейняла її стривожено мати. — Кидаєшся, як оглашенна. Сядь. — Дочка відступилась до лави, сіла (Гончар, II, 1959, 150); // Уживається для вираження здивування з приводу чого-небудь. Дістав [солдат] з кишені сірники, але не встиг іще й чиркнути: — Стривайте! Так я ж вас знаю. Федір Іванович! (Головко, II, 1957, 434); Стривайте, та хіба ж це Мишуня? Скромний, сором’язливий, неквапливий, незграбний Мишуня? (Ю. Янов., II, 1954, 139); Стривай, чого це я тут раптом опинився? Ах, так. Це ж тут живе моя Анна (Кол., На фронті.., 1959, 159); // Виражає заперечення, незгоду з ким-, чим-небудь. — Політичні? А хто ж це такі? — Не знаєш? — Слава знизала плечем.. — Е, ні, стривай. Так не годиться! — сказав хтось басом за спиною в неї.. — Чого ж ти не поясниш йому, раз ти знаєш, а він не знає?! (Головко, II, 1957, 271); // Уживається як нахваляння, погроза. — Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячіших: — тільки дійде до царя чутка, що вони [пани] й його й нас дурять, — знатимуть вони! (Мирний, І, 1949, 162); [Кирило:] Стривай, дадуться вони [відьми] коли-небудь тобі взнаки! (Кроп., II, 1958, 12); — Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке ревнощі, — сумовито сказала «пані директорова». — Це такий звір, що, мабуть, до старості пощади не дасть (Гончар, Бригантина, 1973, 58).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 766.