СТРУМО́ЧОК, чка, ч. Зменш.-пестл. до струмо́к. Поринули весняні води, задзюрчали струмочки, заклекотали в ярках, розіллялись широкою повіддю (Коцюб., І, 1955, 75); Широке вилицювате обличчя.. блищало від поту, i маленькі струмочки текли з низького лоба до брів (Головко, II, 1957, 61); Струмочки молока туго б’ють у кленове дзвінке денце (Стельмах, І, 1962, 156); Ранок кинув струмочок ласкавого гарячого проміння в її покій (Досв., Гюлле, 1961, 39); Хвилинами зерно переставало бігти. Тоді Явдоха стукала кулаком по дошці і знову жадібно слухала тонкий шелест небаченого в темряві сухого струмочка (Донч., III, 1956, 11); * Образно. Вся попередня українська література — це ті струмочки і річечки, що несли свої води вперед, щоб потім, злившись, створити безмежне і бездонне море, яким нам уявляється Шевченко (Слово про Кобзаря, 1961, 11); * У порівн. [Кость:] Голос ніжний-ніжний, як струмочок (Зар., Антеї, 1962, 54).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 792.