СТРЯ́ПЧИЙ, чого, ч., іст.
1. У Російській державі з XVII століття — назва, а згодом чин деяких службових осіб, що виконували різноманітні господарські обов’язки при царському дворі. Не міг Омелько й не хотів — ані листа боярам та стряпчим показати, ані до пуття розповісти, бо ж гінцем, видима річ, був потаємним (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 517).
2. У XVIII — першій половині XIX ст. — урядовець при губернських прокурорах, що здійснював судовий нагляд у повітах Росії. Коли це на ранок — летить у Піски сам справник, летить стряпчий, летить становий (Мирний, І, 1949, 304).
3. У дореволюційній Росії з XIX ст. — особа, допущена до адвокатської практики в комерційних судах За стряпчого, як завсігди годиться, Була приставлена Лисиця… (Гл., Вибр., 1951, 43); Читання судової ухвали тривало двадцять хвилин.. Всі стояли: п’ятдесят солдатів охорони, п’ятдесят членів суду та стряпчих, п’ятдесят журналістів, п’ятдесят чотири свідки, два особистих лікарі підсудного (Смолич, VI, 1959, 339).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 797.