СТУМАНІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до стумані́ти. Ніби море те безкрає, Сріблом степ на грані грає І жене повітря хвилі У безодні стуманілі (Черн., Поезії, 1959, 64); Стуманілими очима обвела [Гандзючиха] по хаті: сама вона в хаті, як палець той (Кос., Новели, 1962, 157); Стуманілий жовнір не володів уже своїм розумом. З завмерлим серцем продирався через гущу колючих дротів (Кобр., Вибр., 1954, 183); Савка.., стуманілий від.. побоїв, холоду й голоду, їв (Коз., Блискавка, 1962, 257); * У порівн. Він одбігає од воріт, кидається в широкі розгони вулиць і, віддавшись їхній владі, ходить по місту, мов стуманілий (Мик., II, 1957, 176).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 804.