СУВО́РІСТЬ, рості, ж.
1. Властивість за знач. суво́рий. Упав він на коліна І, поклонившися, подав свою картину. Вона поглянула з суворістю знавця (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 108); Він полюбив Карпати за їхню урочисту суворість і величну красу (Чорн., Визвол. земля, 1959, 163); I дочка Терея плаче серед тополевих віт. Знай: кохання на́плив буйний будить той солодкий звук. Не кажи: то жаль і скарга на суворість шлюбних пут (Зеров, Вибр., 1966, 371); Яка застиглість і суворість форм! Яка довершеність пропорцій, норм! Поема, вирізьблена із граніту (Др.-Хмара, Вибр., 1969, 92); — Настає зима, хуги і морози: чи вам бояться їх, сини Півночі? Залізні груди ваші не бояться ні суворості погоди, ні лютості ворогів (Кочура, Зол. грамота, 1960, 386).
2. Суворе ставлення до кого-, чого-небудь, суворе поводження з кимсь. Говорить [Панса] голосом тремтячим, з видимим зусиллям удавати твердість і суворість (Л. Укр., II, 1951, 456); Регулювальники майже ніколи не посміхалися, вони були надто заклопотані, привчені до суворості й стриманості (Загреб., Європа. Захід, 1961, 100); // Суворий вираз (обличчя, очей і т. ін.); суворий тон. Поволі зморшки зникали з чола, суворість щезала (Хотк., II, 1966, 167); Бригадир ніяк не міг надати суворості своєму голосу (Багмут, Опов., 1959, 96).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 820.