СУ́ГОЛОСНИЙ, а, е.
1. Те саме, що співзву́чний. Звучав ладний, суголосний хор юних голосів (Смолич, Мир.., 1958, 70); Ксеня розпитувала Олега про Харків, він охоче розповідав. Іноді вони мовкли і довго німували, суголосні з тишею і теплом липневого вечора (Голов., Тополя.., 1965, 86); Великі поети — завжди сучасники для нових поколінь, які щоразу відкривають у них нове, суголосне своїй добі (Рильський, III, 1956, 249).
2. заст. Приголосний. Наші голосні й суголосні літери [звуки] в його виходили такими твердими та шерсткими, ніби він ставив ъ перед кожною (Н.-Лев., І, 1956, 132).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 821.