СУДО́МИТИ, мить; мн. судо́млять; недок.
1. перех. Викликати судому, зводити судомою; корчити. Наче гіркий полин судомив щелепи гуцулові, коли розповідав про подорож по Україні… (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 152); Біль хвилями переливався по наших виснажених тілах, шпигав у серце, ламав груди і судомив м’язи (Коз., Гарячі руки, 1960, 46); * Образно. Чорна гризота судомить душу Терентія (Стельмах, І, 1962, 460); // безос. Він вічно теревенив, розповідаючи веселі «віци» — анекдоти, співав коломийки, хоч живіт аж судомило від голоду (Тют., Вир, 1962, 352); * Образно. Гриміли [гори] залізом, повнилися сталевим клекотом моторів, двигтіли від важких невпинних ударів металу, їх судомило від неймовірного реву (Загреб., Європа. Захід, 1961, 3).
2. перех. і неперех., безос. Те саме, що лама́ти 6. Руки і ноги судомить,.. а голова так кругом і ходить (Мирний, І, 1954, 91); Минуло стільки років, а ноги й досі гудуть від походів. На негоду судомить у суглобах, болять коліна (Логв., Давні рани, 1961, 34).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 828.