СУМИ́РНО, присл.
1. Присл. до суми́рний. Куліш був настроєний сумирно (Ільч., Серце.., 1939, 412); Низенька черевата конячина сумирно брела, похнюпивши голову (М. Ол., Леся, 1960, 181); [Марко:] Та сиди вже сумирно, не совайся (Мороз, П’єси, 1959, 64); Сумирно, тихо шумів за вікном осінній дощ (Кач., II, 1958, 347).
2. у знач. присудк. сл. Спокійно, тихо. Над головою погідне, голубе небо, — і тепло, сумирно, любо довкола (Фр., VIII, 1952, 338); В тихім парку синьо і сумирно, ніби чуть хвилин прозорий літ… (Сос., Близька далина, 1960, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 836.