СУПОЧИ́НОК, нку, СУПОЧИ́ВОК, вку, ч., діал. Спочинок. — Сеї ночі я остануся ще коло вашої матері, а ви йдіть до супочинку… (Коб., III, 1956, 216); Важкі фотелі стояли твердо і гордо на своїх грубих коротеньких лабах; софи під дзеркалами немов зітхали глибоко час від часу, запрошуючи до супочивку (Фр., І, 1955, 318).
Не ма́ти (не зна́ти) супочи́нку (супочи́вку) — те саме, що Не ма́ти спочи́нку (див. ма́ти2). Ніколи не знав [Іван] супочинку; запряжений змалку до старості в тяжкий віз життя — тягнув його всіма жилами (Ірчан, II, 1958, 132).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 849.