ТАЇНА́, и́, ж., поет. Таємниця. Соловейко, мій сусідо, Ти не тьохкай у гаю, А коханому повідай Про любов святу мою. Про рожеві, світлі мрії — Мого серця таїну (Стар., Вибр., 1959, 499); Все ніби в колі віковім: Любов, розлука, весни, грім. Все ніби вічності луна. Прадавня тиха таїна (Мал., Віщий голос, 1961, 123).
◊ Хова́ти таїну́ — те саме, що Зберіга́ти таємни́цю (див. таємни́ця). Що зі мною таке, я ніяк не збагну.. Мов я в серці ховаю якусь таїну (Вороний, Вибр., 1959, 152).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 15.