ТВЕ́РДИТИ, джу, диш, недок., перех., із спол. щ о. Впевнено висловлювати що-небудь, настійливо говорити, запевняючи в чомусь. Побитий змагався з селянами, твердячи, що виплатив їм усе, а вони твердили, що не дістали нічого (Фр., VIII, 1952, 383); У долину Стрию на великі води прилітало багато журавлів. Очевидці мисливці твердили, що зрідка зустрічалися й лебеді (Чорн., Визвол. земля, 1959, 143); Він [В. І. Ленін] відстоює законне право українського народу на самовизначення.. І це в той час, коли царські сатрапи продовжували.. твердити, що ніякої України немає (Цюпа, Україна.., 1960, 36).
ТВЕРДИ́ТИ, джу́, ди́ш, недок., перех.
1. Говорити, повторювати те саме. Ротний так і накинувся на них звіром. Стоять москалі та одно твердять: «винуваті!» (Мирний, І, 1949, 223); Жінка з дивовижним терпінням слухала і знов рівним, ласкавим голосом твердила своє, завчене, видно, назавжди (Жур., Вечір.., 1958, 213); Похмуро твердив [Левко] своє: — Зробимо з панів юшку (Стельмах, І, 1962, 604).
2. заст. Багато разів повторювати що-небудь, щоб вивчити, запам’ятати. — Твердив, сину, вивчене, щоб не забути? — стріча Параска Василя у хаті (Мирний, IV, 1955, 80); Ніхто не питав, чи розуміють вони [учні] те, що твердять (Тулуб, Людолови, І, 1957, 316).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 48.