ТИТУЛУВА́ННЯ, я, с.
1. Дія за знач. титулува́ти. — Я вас розумію, товаришу… — Гречкун запнувся на слові, не знаючи, як назвати свого співбесідника, бо повне титулування здалося йому якимось неприродним і помпезним (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 109).
2. Слово, словесна формула, якими йменується особа згідно з її почесним званням, службовим становищем і т. ін. — Не вірю, панночко,.. що першу людину на землі бог створив з глини, а жінку — з чоловічого ребра і прочая, і прочая, як любить кінчати своє титулування російський цар (Кол., Терен.., 1959, 234).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 129.