ТЛІНЬ, і, ж., книжн.
1. Те саме, що тлі́ння 1. На те й уваги їм [юнакам] нема. Що їм дорогу перейма Нещадно смерті грізна тінь І жде в землі холодна тлінь… (Щог., Поезії, 1958, 355); Я трудився, і ріс, і летів у бою, А тебе [комсомольський квиток] я зберіг, наче совість мою. На майбутні літа, на горіння, — не тлінь, На труди, на стремління нових поколінь (Мал., Звенигора, 1959, 176).
2. Те, що тліє, розкладається або зотліло; прах. Віє тлінню повішених і загиблих від голоду, від злочинної [фашистів] кулі (Довж., III, 1960, 45); І де б я не була, я згадую з теплінню Моїх братів сердечних із Москви. Була б я попелом, була б давно я тлінню, Коли б не ви! (Забашта, Вибр., 1958, 116).
3. рідко. Те, що догоряє. Проїдь, мій коню, спроквола Повз чорне згарище села. Таким десь є й моє село, Що тлінню й попелом лягло (Бажан, Роки, 1957, 234).
4. перен. Про щось нетривке, скороминуще, що не має сили або справжньої цінності. Знаю я друзів своїх, що не мали хвальби, а чи зради. Бо хвальба — то є тлінь, а від зради немає поради (Мал., Запов. джерело, 1959, 176); Я вже дід і скоро вмру. Ні сердитись, ні лютитися не стану; Одно скажу: багатство — тлінь та порох (Крим., Вибр., 1965, 201).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 154.