ТОГО́.
1. присл., розм. Уживається як співвідносне слово із сполучником щ о з причиновим значенням; тому. І ти заплакала! Чого? того, що тяжко полюбила Микиту бідного.. Диво дивнеє на світі З тим серцем буває! (Шевч., II, 1963, 99); Чого ж тепер вони такі Смутні та невеселі? Того, що серце їм гризе І сором і досада. Здається, гори всі кругом Гукають: «Зрада, зрада!..» (Л. Укр., І, 1951, 358).
2. част., у знач. присудка, розм. Уживається на означення дій, властивостей, стану, перев. якоюсь мірою негативних. — І в кого ж ти їх [патрони] поцупив? — з веселим докором дивиться на чоловіка. — Свириде Яковлевичу, а ти ж нікому?.. — благає віддано собачими очима. — Нікому. — В Ларіона Денисенка я їх… того. В тій кімнаті, де святий живе (Стельмах, II, 1962, 316); — Ну, це вже ви того… — прокинувся рибалка. — Це брехня. — А хіба тобі не однаково, — гаряче обізвався хазяїн трамбака (Ю. Янов., II, 1958, 85); Офіцери тим часом роздумували над тим, що полковник Шредер таки зовсім з’їхав з глузду. Він вже давно був «того», але ніхто не передбачав, що його так нагло візьме (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 385).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 170.