ТРАВИ́ЦЯ, і, ж. Зменш.-пестл. до трава́. Чи я в полі не травиця була, Чи я в полі не зелена росла? Взяли ж мене покосили І на сіно посушили! (Нар. лірика, 1956, 291); Молода травиця пробилася з-під землі й вкрила, ніби щіткою, долини, яри, поля та гори (Л. Янов., І, 1959, 31); На втоптаній травиці сидів глухий чоловік і, обхопивши руками коліна та схиливши на них голову, спав чи дрімав (Досв., Вибр., 1959, 416); * У порівн. — Ви не сердитесь? — Ні, — тихо, мов травиця прошелестіла, промовила Галя (Мирний, IV, 1955, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 220.