ТРЕ́ПЕТ, у, ТРЕ́ПІТ, поту, ч. Те саме, що тремті́ння. Стежив [Саїд Алі] за кожним рухом брови, за найніжнішим, немов розквітання бутона, трепетом її принадних уст (Ле, Міжгір’я, 1953, 16); Петрові не сподобався пильний погляд Ольги та трепіт її губів, що ховали усмішку (Горький, Діло Артам., перекл. за ред. Варкентін, 1950, 98); Віти дерев легенько тремтіли; і від цього трепету зайнялося і небо, і сонячне сяйво, і трави (Вільде, Сестри.., 1958, 14); І вона понесла в темінь своє важке тіло і трепет маленької свічечки, що роняла на пальці і землю воскові сльози (Стельмах, II, 1962, 308); Войовничі сурми наповнювали помешкання важким трепетом (Мик., II, 1957, 60); З сердечним трепетом наближався Максим до світлиці Мирослави (Фр., VI, 1951, 76); Брав [опришок] Марусину голову в руки і цілував.. у трепоті, в безумстві (Хотк., II, 1966, 123).
◊ Тре́пет пройма́є (пройма́в, пройня́в і т. ін.) див. пройма́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 246.