ТРУЇ́ТИСЯ, трую́ся, тру́їшся, недок.
1. Приймаючи отруту, позбавляти себе життя. — Ну, а з чого ж ти, дочко, живеш? — Ходжу де підлоги мити, шмаття перу. Не знаю, що далі буде, та думаю так, ще ні труїтися не буду — дітей не посиротю [посирочу], та й на Катеринівську нехай не виглядають (Головко, II, 1957, 371); // Зазнавати шкідливої дії отрути, отруйної речовини тощо. Він не палив. У нього труїться організм від тютюну, як пояснив він (Досв., Вибр., 1959, 332); Довгождана пилюка квітневих доріг! Уперше в цьому році закурилася ти над військами. Не та, що роз’їдала нам очі в 41-му, не та, якою ми труїлись тоді в українських спраглих степах! (Гончар, III, 1959, 298); // перен. Зазнавати дії, впливу чогось грубого, руйнівного. Чи, то осінні настрої в природі, чи одноманітність будівнича, — немов труїлися почуття і хворобливим ниттям оповивалось серце (Ле, Міжгір’я, 1953, 216).
2. Пас. до труї́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 298.