ТРІ́ЙКО, невідм., числ. кільк., збірн., розм. Те саме, що тро́є. Зосталося тепер у Одарчиній хаті тілько трійко — Горпина, Солоха та вона (Мирний, І, 1954, 61); Впіймалося з трійко окунців, і Миколина юшка їлася з апетитом (Збан., Курил. о-ви, 1963, 74); Катерина зібрала хліба, врізала шматочок сала, з-під лави дістала трійко качиних яєць і подала дітям у вікно (Панч, Гомон. Україна, 1954, 137).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 270.