ТЮ́КНУТИ1, ну, неш, док. Однокр. до тю́кати1 1. — Я не вмію вишивати, — кинула, немов з корінням із серця вирвала, Одарка. — Тю-у! — тюкнув на ввесь степ Назар (Л. Янов., І, 1959, 425); Рип у хату — дві черниці. [Копистка (аж тюкнув):] Тю! Диви — темна сила прилізла (М. Куліш, П’єси, 1960, 6); — А гушш! — злісно тюкнув багач на стадо курей (Козл., Ю. Крук, 1950, 9); Стояла напружена тиша. Хтось не витримав і тюкнув. І тоді блискавичним стрибком заєць кинувся у воду (Веч. Київ, 29.І 1968, 4).
ТЮ́КНУТИ2, ну, неш, док. Однокр. до тю́кати2. Тюкнула [корову] в тім’я… (Хотк., II, 1966, 321).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 333.