ТЮХТІ́Й, я́, ч., розм. Про вайлувату, неповоротку людину. [Олеся:] Хіба ж не скучно з вами? От кавалери! Один похнюпа, другий тюхтій… (Кроп., II, 1958, 254); — Та швидше, пане, повертайтесь!.. Який же бо ви тюхтій… (Кол., Терен.., 1959, 334); — Явдохо, може, піти [за зерном]? Га? — О боже, він ще питає. Ви бачите отакого тюхтія? Люди біжать, аж падають, а він… (Тют., Вир, 1964, 367).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 336.