УДЕ́РТИ (ВДЕ́РТИ) і УДРА́ТИ (ВДРА́ТИ), удеру́, удере́ш, док., перех. і рідко неперех., розм.
1. Зробити щось несподіване, незвичайне або недоречне; устругнути. Оттаке весілля удрали за Костем і Марфушою! (Кв.-Осн., II, 1956, 393); Дивується народ та й дума: «От удрали! Теперечки ж усі пропали: Повішають дурних» (Гл., Вибр., 1957, 61).
Удер́ти (удра́ти) шту́ку — зробити щось несподіване, незвичайне. Пан тільки таку штуку вдер, аби парубків полякать і віддати Фрузину (Свидн., Люборацькі, 1955, 49); Постійте ж, думаю, я вам удеру штуку! (Барв., Опов.., 1902, 225).
2. у сполуч. із сл. пісня, танець і т. ін. Виконати (пісню, танець і т. ін.) енергійно, з запалом; утнути. Ану, нехай і я [Осел] почую, Яку там пісню ти [Соловей] вдереш — Веселую чи жалібну якую (Гл., Вибр., 1951, 105).
3. діал. Ударити кого-небудь. — А ти незугарний! — крикнула Горпина, удравши долонею по губах смілого [парубка] (Мирний, І, 1954, 217).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 393.