УДУШИ́ТИ (ВДУШИ́ТИ), ушу́, у́шиш, док., перех.
1. Заподіяти кому-небудь смерть, здавивши горло, насильно припинивши дихання; задушити. Де б і не добачила вона [Анна] його [Саву].., тут і кидалася на нього звірюкою й силувала [силувалася] вдушити (Коб., II, 1956, 242); — Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче — задушив би мене навіки! — Удушив би, кажеш? (Вовчок, І, 1955, 158); Навіть приречений на смерть до останньої хвилини, поки його не скосить куля або не вдушить на шиї петля, надіється на якесь чудо (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 154); // Налягти, натиснути на кого-, що-небудь або стиснути когось з усіх боків. Знов кидається у бій [гуцул] і валить топірцем направо-наліво, аж поки не седуть [сядуть] на нім десіть [десять] душ, не скрутять в’язи, не вдушать, навалившися всіма тілами (Хотк., II, 1966, 356).
2. Утруднити дихання або отруїти (димом, газом і т. ін.).
3. перен. Довести до знемоги, смерті, загину; знищити. — Люди добрії — гукнув Карпо, наближаючись до громади.. — Тепер він [Притика] умер, — хто, як не громада, за нього повинна платити? — Брешеш! Не вмер, а околів! — гукнув Грицько. — Не вмер Данило, так болячка вдушила! — хтось сказав з громади (Мирний, III, 1954, 50).
4. перен. Силою покласти край розвитку, діяльності, існуванню чого-небудь; // Не дати можливості виявитися; затамувати, відігнати (почуття, біль, думки і т. ін.). Вдушив [Храпков] принишклий було біль виразки й зовсім спокійним тоном лікаря повідомив: — Ні, не повернулася вона [Любов Прохорівна], Саїд Алі (Ле, Міжгір’я, 1953, 471).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 399.