УМІ́ЛІСТЬ (ВМІ́ЛІСТЬ), лості, ж. Властивість за знач. умі́лий 1. — Сонце, великий, преясний володарю світа!.. Поможи нам у тім страшнім бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! (Фр., VI, 1951, 118); Треба було неземної любові, неземної вмілості, щоб, не боячися спричинити біль, підійти до розкритої рани та хоч трохи її загоїти. А на землі, окрім часу, нема таких лікарів (Хотк., І, 1966, 126); Я почав йому [знайомому] вичитувати [перелічувати] все, що я вмію робити, вгадав умілість педагогічну, музичну (Сам., II, 1958, 273); Іноді аж диву дається, як його Настечка справляється з усім. І де тільки в неї умілість береться?.. (Стельмах, II, 1962, 105); В бою козаки виявляли стільки вмілості й завзяття, що під прикриттям свого табору сотня їх могла відбитися від тисячі поляків і ще більшої кількості татар (Укр. іст. ж., 1, 1960, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 440.