УПА́Д (ВПАД), у, ч.
1. заст. Падіння. Скрізь оточала його [Кирила] атмосфера густа й своєрідна.. Атмосфера гаряча, тривожна, вся — небезпека і боротьба, вічний упад і підойма (Коцюб., II, 1955, 208); Плач і лемент у столиці; німці йдуть, жахнувсь уряд І зійшовсь мерщій на раду, як би їх прогнать.. Та не врадили міністри, чим відсунуть свій упад (Сам., І, 1958, 246).
◊ До упа́ду — до знемоги, знесилення. Ніколи вона [Маруся] так швидко рум’янцем не спахне, як от Катря наша,.. не заплаче; до впаду не затанцюється (Вовчок, І, 1955, 185); До упаду розсмішив усіх старий колгоспник.. З насолодою і дуже виразно прочитав він гумористичні оповідання (Хлібороб Укр., 2, 1969, 23).
2. діал. Горе, нещастя.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 453.