УПОВИВА́ТИ (ВПОВИВА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УПОВИ́ТИ (ВПОВИ́ТИ), в’ю́, в’є́ш, док., перех.
1. Замотувати, щільно обгортати (звичайно немовля пелюшками); сповивати. — Що ж там, голубе Іване? Як там бідна дочка? — А нічого, уповила Хлопця, як линочка! (Рудан., Тв., 1959, 160); // Обвивати або обплітати. Кошики миртом впов’ю, миртом прикрашу чоло (Зеров, Вибр., 1966, 286); Золотою окрайкою гарною стан свій Підперезала [Еос], чоло вповила дорогим покривалом (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 187).
2. тільки 3 ос., перен. Щільно огортати, затягувати (про дим, туман і т. ін.). Туман встає по долині, Село вповиває (Рудан., Тв., 1959, 73); * Образно. Тяжкий стогін вповив горбкуваті землі галицького Покуття (Ірчан, II, 1958, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 462.