УЧА́ДІТИ (ВЧА́ДІТИ), ію, ієш, док.
1. Отруїтися чадом, димом (до головного болю, запаморочення або смерті). Тії [тієї] ночі нездорово так було.. мені: попошуміло в ушах, у голові; учадів ще вдень (Тесл., З книги Життя, 1949, 81); Дим Маркових цигарок смердів так, що можна було вчадіти (Коп., Десятикласники, 1938, 44); «Невже учадів [комендант] так, що більше й не підведеться?» — подумав Василь (Автом., Так народж. зорі, 1960, 271); *У порівн. Чіпка глянув на діда, підвівся й поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадів… (Мирний, І, 1949, 160); // Отруїтися, довгий час вдихаючи якийсь сильний запах або сморід. Крихкі болотяні трави сходять соком, пахтять, учадіти можна (Горд., II, 1959, 195); Він лежав на полі битви в крові й бруді, вчадівши від трупного смороду (Довж., І, 1958, 288).
2. перен., розм. Втратити здатність розумно міркувати, ясно сприймати і розуміти навколишнє. [Часник:] Ти що, вчадів, захворів, сказився, хіба ти не знаєш, хто я такий? (Корн., І, 1955, 284); [Сашко:] Світлано, виходь заміж! [Світлана:] Ти що, вчадів? (Зар., Антеї, 1962, 254).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 531.