ХЛЮЩА́ТИ, щи́ть, недок., розм.
1. Сильно йти, лити (перев. про дощ). Хай хоч ще й дощі холодні хлющатимуть.., все одно швидко настануть чудові теплі дні (Збан., Мор. чайка, 1959, 245); // Текти, стікати з кого-, чого-небудь. Прокинувся — мокрий: хлющить з мене піт! (Нех., Казки.., І958, 46); // Бути дуже мокрим, перенасиченим вологою. Вітовський та Оссолінський вскочили в намет мокрі, як хлющ, аж одежа на їх хлющала (Н.-Лев., VII, 1966, 247); Ситник нарешті міг згребти малого і потягти до свого візка, одною рукою міцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж хлющали від поту (Загреб., Диво, 1968, 51); // безос. Ото обмочило тебе дощем, аж хлющить (Сл. Гр.).
2. Те саме, що хлю́пати 1; // безос. — Ноги грузнуть, аж в постолах хлющить (Коцюб., І, 1955, 348); Дощ не вщухав. Під ногами хлющало (Десняк, Вибр., 1947, 189); Земля тут так насичена водою,що де не станеш — там і хлющить з-під чобота (Шиян, Партиз. край, 1946, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 91.