ХРИПЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Трохи хрипкий, з хрипотою. Розкуйдана головка його спокійно лежала на подушці; важке хрипливе зітхання виходило з його розкритого рота (Мирний, І, 1954, 308); Село спало.. І дивно було серед цього сонного безгоміння чути глухий хрипливий кашель (Речм., Весн. грози, 1961, 3); Ось він, круглоплечий, невисокий, стоїть зараз перед парубком в рябій телячій шапці, в селянській свитці й чоботях і розгублює в загущеній, з першою сивиною бороді рештки хрипливого реготу (Стельмах, І, 1962, 126); Чую ніби хрипливий трохи голос твій біля бригадної садиби… (Гонч., Вибр., 1959, 63); Звідкілясь донісся тихий хрипливий спів. Озирнувся по кімнаті — репродуктора ніде не було (Хор., Ковила, 1960, 16); Тайах щось співала, але хрипливі нотки почувалися в її голосі, немов хотіло прорватися ридання (Ю. Янов., II, 1958, 52); Мелодія затихає, і хрипливі звуки гармонії, хряпнувши, замовкли (Досв., Вибр., 1959, 313); Він має охоту здушити хрипливе горло цього добродія, хоч старається не показати ні своєї радості, ні своїх бажань… (Коцюб., І, 1955,412).
2. діал. Скрипучий. Хрипливе дерево два віки живе, а здорове й одного не проживе (Номис, 1864, № 8156).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 146.