ХРИ́ПЛИЙ, а, е. Те саме, що хрипки́й. Алла Михайлівна лежала, розметавшись, чорне волосся густою сіткою вкривало білу подушку, очі горіли, обличчя палало, з одкритих уст виривалось коротке, хрипле, часте дихання (Л. Укр., III, 1952, 615); — Не смійся, батьку, не смійся! — спідлоба позираючи на Грицька і не виймаючи з рота пальця, хриплим баском промовив Яків (Вас., І, 1959, 148); По дорозі на село котився гул.. Рев худоби, крики хриплі. Десь за селом вили собаки (Головко, І, 1957, 68); День зростав. Зчиняли хриплий галас Над бурою водою мартини (Рильський, II, 1960, 78); Навколо вирувало життя, згори падало на землю хрипле дихання літака, який пробивався крізь хмари (Дмит., Наречена, 1959, 147); В хриплий тон завод загув і стих (Тич., II, 1957, 147).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 146.