ХРИПОТІ́ННЯ, я, с., розм. Те саме, що хрипі́ння. Ціпа покректав, хитнувся з боку на бік, підсунув під себе поли коротенької куртки й захрипів. Спочатку його слова губились в хрипотінні, а згодом стали виразніші (Досв., Вибр., 1959, 192); З хрипоті́нням-те саме, що З хрипом (див. хрип). Обличчя мав [Кисіль] брязкле, бліде, під очима— синці, щоки неголені; голос тонкий, з хрипотінням, прокурений (Мур., Бук. повість, 1959, 210).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 146.