ХРЮ́КАННЯ, я, с. Дія за знач. хрю́кати і звуки, утворювані цією дією. Андрій, скрадаючись попід стінкою, підповз до вікна і щойно випростався, щоб заглянути всередину, як зненацька почув над собою якесь хрюкання (Панч, І, 1956, 312); Все господарство залишається на її, Наталчиних, плечах. Понапувай, повичищай, упорай корови та свині, упорайся в хаті. Так іноді й день зійде — нічого, крім свинячого хрюкання, не почуєш (Гончар, II, 1959, 218).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 160.