ХРЮ́КАТИ, аю, аєш, недок. Видавати характерні звуки «хрю-хрю» (про свиней та деяких інших тварин); рохкати. Свиня підійшла, хрюка та облизує його (Кв.-Осн., VI, 1957, 680); Порося залізло під лаву й хрюкало (Н.-Лев., II, 1956, 113); — Ну, притарабанився [Терентій] до загати.., а на ній.. все якась колюча погань їжачиться та їжачиться і по-свинячому хрюкає (Стельмах, Хліб.., 1959, 60); // розм. Видавати звуки, що нагадують хрюкання. З мундира аж випирається [полковник], аж хрюка як свиня, хоч на перший погляд зовсім нічого нема в ньому похожого до цієї тварини (Вас., Незібр. тв., 1941, 218); Солдати горланили, хрюкали від задоволення (Сенч., Опов., 1959, 367); Тут — тил. Тиша всілася прифронтова, І міни не хрюкають над головою! (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 220).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 160.