ХРЯ́ПАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. перех. і неперех. З силою ударяти, бити по чому-небудь (перев. зі стуком). Одна грудка поціляє Сьомку в груди, друга хряпає Юру в тім’я і збиває геть кашкет (Смолич, Дитинство, 1937, 77); // Утворювати шум при ударах, поштовхах, вибухах і т. ін.; грюкати, ляскати. З авто вистрибують люди, звично хряпають дверцятами машин (Кир., Вибр., 1960, 276); На вулицях вітер.. задирав солом’яні стріхи, хряпав віконницями й вибивав шибки (Чорн., Визвол. земля, 1959, 75); Син товкся в своїй кімнаті, навмисне хряпав там чимсь, стукав (Загреб., Спека, 1961, 291); Раз у раз хряпають перекошені двері (Гончар, II, 1959, 425).
2. неперех. Падати з великим шумом. Свиняча тушка важко хряпає на землю (Кол., На фронті.., 1959, 99).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 161.