ХУ́КНУТИ, ну, неш, док. Однокр. до ху́кати. Хукни ти, моя дружино, У віконечко на скло: Подивись, як замітає Сніг і церкву і село (Щог., Поезії, 1958, 112); —Не весело, не весело… Та й не дуже душно. Гляньте! — І він з силою хукнув у повітря. Біля його рота виріс білий хвіст пари (Речм., Весн. грози, 1961, 26); Він здійняв окуляри й, хукнувши, легенько почав протирати їх хусткою (Досв., Вибр., 1959, 225); Татош прийшов і хукнув на молоко, і воно невидячки стало студене (Калин, Закарп. казки, 1955, 85); Таке настирливе підглядання починало дратувати Байду. Сьогодні він вирішив перехитрити верткого чоловіка і, підморгнувши Ількові, хукнув на каганець (Панч, І, 1956, 444); — Ху! — хукнув Тимофій.— Якого тобі жениха треба? — Сватай, Тимофію,— хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх (Мирций, III, 1954, 88); Суддя пробіг жадно очима відозви й аж витер рясний піт з лоба, хукнувши (Козл., Ю. Крук, 1957, 378).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 172.