ХУ́СТЯ, я, с., діал.,
1. збірн. Білизна. Дівчата перуть собі хустя, Веселий їх гурт гомонить (Л. Укр., IV, 1954, 94); Гафійка ловила хустя, що розметав вітер по дворі, як стадо білих гусей (Коцюб., II, 1955, 74); На обгородженому тином подвір’ї блукало кілька курчат, на шворці часом висіло якесь різнокольорове хустя, під вікном цвіли рожі й чорнобривці (Перв., Материн.. хліб, 1960, 7); // Одяг. Літа, літа! Знов діждалась Устя з матір’ю весняної пори, Щоб надіть своє найкраще хустя І до пам’ятної йти гори (Турч., Земле моя.., 1961, 68).
2. Хустки. Що який вже лютий лихий татарин, Дівчину не плакати умовляє. Білим хустям сльози Він їй утирає (Перв., З глибини, 1956, 68).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 176.