ЦАРЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш, недок.
1. Бути царем, правити царством. [О л я:] Ще в той час царював лютий-прелютий цар Микола I (Вас., III, 1960, 278); — Триста років тільки дім Романових існував,— озвався Карпо, хвастаючись перед гостями своєю обізнаністю. — Та ще до них царювали інші (Шиян, Баланда, 1957, 44); // розм. Повноправно порядкувати, самовільно керувати ким-, чим-небудь. Що нам струмці цілющі? Не оживуть лани сухі, Бо скрізь царюють турки злющі, До стонів [стогонів] болісних глухі (Граб., І, 1959, 525).
2. перен. Бути першим, переважати всіх у чому-небудь. Темне, як і сама будівля [тюрма], зло царювало у тій страшній схованці… (Мирний, І, 1954, 319); Чудова ж пісня солов’я Над всіми співами царює (Щог., Поезії, 1958, 320); — Хіба не радість буде мені бачити, як ти царюєш на балах та банкетах серед пихливого пишного панства?! (Тулуб, Людолови, І, 1957, 68); В серці пані Параски-Роксолани царював на ту годину обшарпаний ковалисько Михайлик (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 263); Дерева царювали над цими руїнами, над колишніми будинками й вулицями (Загреб., Європа. Захід, 1961, 107).
3. перен. Наповнювати собою; домінувати. Кипіли морози, завивала хуртовина, царював холод (Коцюб., І, 1955, 69); В хаті царював сумерк (Коб., За ситуаціями, 1914, 113); Всі прислухались хвилинку, та надворі царювала давня тиша (Ірчан, II, 1958, 14).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 184.