ЦОК, ЦОК-ЦО́К, виг., розм.
1. Звуконаслідування, що означає цокання. Після служби божої Хима наблизилася до карнавки, нешвидко добула з ганчірки п’яти-злотник, потримала його в руці й укинула в карнавку. — Цок! (Коцюб., І, 1955, 95); Цок! — патрон був учбовий (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 47); «Цок-цок, цок-цок», цокали ходики в напруженій тиші (Головко, II, 1957, 633).
2. Уживається як присудок за знач. цо́кати1 і цо́кнути. [Малоштан:] Чую, лопата — цок! Отак — цок… хрусь… Що воно за знак, добродію Чирво Козирю? (Мик., І, 1957, 84); Біжить [Параска], проклята, прудка, як коза, а порожні відра цок та цок об коромисло (Н.-Лев., II. 1956, 22); Тут хвись! шабельки засвистіли, Цок-цок! — і іскри полетіли (Котл., I,, 1952, 291); — Раптом знову у шибку: цок-цок… (С. Ол., Вибр., 1959, 108); До того йому муляє ногу, заважає бігти ще дужче, бігти так, щоб не чути пострілів,— а вони ззаду — цок, цок! — один по одному (Мик., II, 1957, 305); Я замикаю кімнату, вішаю ключ на гвіздочок біля входу, швидко збігаю вниз. Цок, цок по сходах (Чаб., За півгодини.., 1963, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 243.