ЧАРІВЛИ́ВИЙ, а, е.
1. заст. Який містить у собі чари (у 1, 2 знач.). Залишила Віра бабі карбованці, напувала Прохора отим питвом чарівливим, потай підмішуючи його в страви (Шиян, Баланда, 1957, 177); [Майя:] Ну, Івасику, прощай! Що сказала — пам’ятай. Бережи своє щасливе Ти люстерко чарівливе (Фомін, Вибр., 1958, 230).
2. Який впливає чарами (у 3 знач.). Пісні соловейкові дзвінко-сріблисті! Невже ви замовкли, минули? О ні, ще не час! ще ж бо ми не дізнали Всіх див чарівливої ночі (Л. Укр., І, 1951, 50); Свята моя земле, мій краю чарівливий, Ти — вічний спогад мій, в тобі я був щасливий… (Крим., Вибр., 1965, 75); А Надія.. мов казкова царівна. Навіть найближчі друзі ще не бачили її такою запальною і чарівливою (Баш, Надія, 1960, 75); Шепнув верховіттям дубок, І ліс відкриває завісу Своїх чарівливих казок (Дор., Серед степу.., 1952, 95); [Орлик (співає):] Скільки сонця, скільки сонця-дива… Гей, юначе, горе — не біда! Пролунай же, пісне чарівлива. Усміхнись, дівчино молода! (Лев., Драми.., 1967, 79); // Який є наслідком впливу таких чарів. Ніби в чарівливому напівзабутті, говорить він про храми якимось богиням, про якогось юнака, що хотів долетіти [до сонця] (Гончар, II, 1959, 71).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 269.