ЧАРІВНИ́ЧИЙ, а, е.
1. заст., нар.-поет. Який має в собі чари, чарує. — Лети ж ти, молода, пташкою, а ви, дружки, за нею! Щоб ви до віку-вічного літали й щебетали! — Проказала вона сі слова чарівничі, вони й випурхнули вікном, одна по другій, тільки крильцями лупотять (Вовчок, І, 1955, 53).
Чарівни́ча па́личка див. па́личка.
2. перен. Те саме, що чарівни́й. 2. Чарівнича ніч! З глухих кутків міста чулася дівоча веснянка (Мирний, IV, 1955, 134); Всюди барви, всюди ласки Чарівничої весни (Стар., Поет. тв., 1958, 191); Щодня надвечір ходила Султанівна чарівнича Туди й відти до криниці, Де плюскочуть срібні води (Граб., І, 1959, 251); Як згадую личко твоє чарівниче, Як голос твій любий мов здалека кличе, Тоді в моїм серці натхнення палає (Сам., I, 1958, 129); Світ нам одкривсь в чарівничому слові (Перв., І, 1958, 333); // Майстерно виконаний. І вже які він пісні складував і як їх співав, господи, милий боже! Чарівничі се були чисто пісні! (Вовчок, I, 1955, 349); І ти оті людські змагання У чарівничій своїй грі Перелила в такі страждання.. Що нас проймав нестямний жаль (Мирний, V, 1955, 301).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 271.