ШКА́ЛИК, а, ч., заст,
1. Стара міра об’єму вина, горілки, що дорівнює 1/200 відра (0,06 л). Мусив Корній лікувати свій зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою.— Ще дужче крутить (Гончар, Тронка, 1963, 67); // розм. Пляшка для горілки, з горілкою такого об’єму; невеличка пляшечка для горілки чи з горілкою. Закинувши вгору підборіддя, вставляв [Паскуда] того шкалика в рота.. і, примруживши солодко оченята, тягнув горілку, наче немовля соску (Збан., Єдина, 1959, 65); Зашкарублі селянські долоні вибивають з монопольських шкаликів корки; пили на дорогу і на санках, і прямо розсівшись долі кружка (Стельмах, І, 1962, 30); // Невелика склянка для горілки; чарка. У народному побуті були поширені скляні чарки, питуни, братини, стопки, шкалики, рюмки, склянки, пивні кухлі, глечики, барильця тощо (Нариси з іст. укр.. мист., 1969, 46).
2. Конусоподібна склянка з оливою чи лоєм, що правила за світильник.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 469.