ШКІ́РИТИСЯ, рюся, ришся, недок.
1. тільки 3 ос. Ставати видним, оголеним при розсунутих, розтулених губах (про зуби); вишкірятися. Очі її гвріли, як у молоденького тигреняти, а гострі зуби шкірилися, щоб укусити (Тют., Вир, 1964, 449); // перен., розм. Стояти сторч. Шлях при в’їзді в село захаращують підняті барикадою борони, вони грізно шкіряться перекинутим вгору залізним зуб’ям — не проскочить ніяка кіннота (Гончар, II, 1959, 11).
2. Розсуваючи губи, відкривати, показувати (зуби). Запилені окупанти блискали зубами, і нам здавалося, що вони по-вовчому шкіряться (Минко, Моя Минківка, 1962, 106); Офіцер уже не сміявся, а шкірився блискучими, гарно вичищеними зубами (Тют., Вир, 1964, 408); — Ну, добридень, чи що? — Гулька протягнув дівчині руку.— Годі шкіритися,— звернулася мати до розгубленої доньки (М. Ю. Тарн., Незр. горизонт, 1962, 42); // розм. Те саме, що сміятися. Він шкірився, але обличчя його і особливо очі віяли холодом (Тют., Вир, 1964, 87); Чомусь ти, Іване, дуже шкіришся на тому портреті. Мав би трохи совісті, бо ж не молоденький (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 166); // перен. Говорити, відповідати кому-небудь дуже гостро, проявляючи роздратування, злість. — Чого вона на тебе так кричала? — розпитували вони, обступивши Дениса.— Розмова у нас не склалася,— шкірився він, плигаючи на одній нозі і зодягаючи підштаники (Тют., Вир, 1964, 294).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 476.