ШУМИ́ХА1, й, ж.
1. розм. Штучно роздуті пересуди, жваве обговорення чого-небудь незначного. Він мав обов’язок виставляти перед нею оголену душу, і декорував її театральною шумихою, мучився, прів, і нічого не виходило в нього (Коцюб., І, 1955, 406); — Кожна хвилина для нас дорога. І якщо ми, замість того, щоб працювати, затіємо організаційну шумиху, почнемо перебудовувати ту організацію праці, яка існує зараз, переставляти людей, учити їх, то ніколи буде працювати (Ткач, Плем’я.., 1961, 86).
2. заст. Сухозлітка. Цвяховані були там стіни 1 вікна всі з морської піни; Шумиха, оливо, свинець, Блищали міді там і криці, Всі убрані були світлиці; По правді, панський був дворець (Котл., І, 1952, 148); Дівчата сідали кружка; перед усякою стояла кужілка з визолоченим шумихою вершком (П. Куліш, Вибр., 1969, 291); Чи не купити Оленці довгого цукерка, оздобленого золотою стрічкою, обліпленого шумихою (Горд., II, 1959, 183).
ШУМИ́ХА2, и, ж., етн. Міфічна істота, згадувана в піснях, якими супроводжується шум (див. шум3). А в нашого Шума Зеленая шуба. А в Шумихи голубая, Бо Шумиха молодая (Чуб., III, 1872, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 562.