ШУ́РХІТ, хоту, ч. Глухий звук, шум від човгання, тертя чогось об що-небудь; шерхіт. Під ногами шурхотіла суха солома, і Коржеві здавалося, що той шурхіт лунає на всю балку (Добр., Тече річка.., 1961, 282); Хтось прокрадався берегом. Його викривав шурхіт морської гальки (Збан., Мор. чайка, 1959, 167); Згори хтось швидко спускався крутою стежкою. З-під ніг з шурхотом зривалися камінці (Баш, Надія, 1960, 158); Баба Анастасія під шурхіт своїх чорних шовкових спідниць вже впливала до їдальні (Собко, Звич, життя, 1957, 57); Никифор поспішно зводився — і шурхіт чобіт танув на стежині. Але скоро той шурхіт наближався — це перевізник повертався назад (Гуц., Скупана.., 1965, 12); Десь чується шурхіт мітли двірника, Доноситься здалеку дзенькіт трамвая… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 8).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 567.