ШУ-ШУ́, ШУ-ШУ-ШУ́, виг., розм. Уживається як присудок за знач. шушу́кати. —Цить,-каже Кум,-я не збрешу; Не торохти, сховай слова завзяті; Скажу я нищечком, бо піч у хаті… — Той ухо прихилив, а Кум шу-шу, шу-шу… (Гл., Вибр., 1957, 181); Натовп, як очерет од вітру перед бурею: шу-шу, гу-гу-гу… (М. Куліш, П’єси, 1960, 164); Після сніданку розташувалися діти на вчення. Стьопа, Петро, Омелько сиділи поруч. Докупи збилися й щось про себе — шу-шу-шу… (Головко, І, 1957, 188).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 569.