ЩЕМІ́ТИ, ми́ть; мн. щемля́ть; недок.
1. Боліти, нити (про частини, органи тіла). Все тіло в Миколи боліло й щеміло (Н.-Лев., II, 1956, 186); — Ох, матінко, як же й плечі щемлять… така важка торбина (Тесл., З книги життя, 1949, 10); Потерті ноги нестерпно щемлять від соляної ропи (Гончар, II, 1959, 416); // безос. Вона знає: розридається з жалю та горя на всю хату, а тоді так щемітиме під грудьми, що звестися з полу важко… (Кос., Новели, 1962, 157); Чумаченко звалив його на себе і поніс униз.. Від швидкої ходи випирало дух, піт заливав очі, в горлі щеміло (Тют., Вир, 1964, 316).
2. перен. Відчувати тупий біль від неспокою, тривоги, хвилювання і т. ін. — Тяжко жити в зрадливому світі! В серці рани глибокі палають, Серце вражене буде щеміти, Поки в землю його не сховають!.. (Л. Укр., I, 1951, 343); — Де ж тоді правда і світло на світі?— щемить його вразлива і тривожна душа (Стельмах, І, 1962, 417); Серце старого гірника співало, солодко щеміло від радісного передчуття (Ткач, Плем’я.., 1961, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 580.