Ю́РМА́, ю́рми́, ж. Те саме, що юрба́ 1. Коло самої шахти зібралася вже чимала юрма (Гр., І, 1963, 380); З усіх кінців міста юрми людей ідуть, щоб віддати йому [Тесленкові] останню свою шану та висловити співчуття його рідним (Головко, II, 1957, 628); Раптом почув [Андрій] музику, веселий гамір молоді. Назустріч ішла юрма святково одягнених хлопців та дівчат з музиками попереду (Минко, Вибр., 1952, 303); Се було щось дике, оті опунції, незрозуміле, безладне, налякана юрма колючого листя (Коцюб., II, 1955, 293); Юрмою вискакують панни, шпурляють услід гостям груддя, паліччя, сиплють піском (Вас., III, 1960, 493); *Образно. Море стогне, море грає. Там і стогін, там і сміх… І невпинно викликає Юрми дум моїх гірких (Черн., Поезії, 1959, 226).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 616.